У рамках заходів Казначейства з нагоди 25-ї річниці
Незалежності України відбувся конкурс на кращий літературний твір.
Пропонуємо ознайомитися з текстами – переможцями
конкурсу. Читайте твори казначеїв!
Номінація «Вірш
та есе» працівників центрального апарату.
І місце - вірш «Я – сильна жінка…», автор
заступник директора Юридичного департаменту – начальник загального відділу
Юридичного департаменту О.Ларіонова.
Я- сильна жінка, я ота країна, яку всі звете просто
- Україна,
гостей
чимало мушу я прийнять, мені ж сьогодні рівно 25...
Мене вітають, а у серці коле, і очі мокрі, і душа
пече,
бо синє небо і безкрає поле не мають миру... їх
війна січе...
Весь світ сьогодні
шле мені звертання, лише слова...
ні крапельки
вини...
Кому, скажіть, потрібні привітання, коли щодня
втрачаються сини?..
Нема для мене з того часу свята, коли прийшла до
мене зла війна,
моїх дітей щодня вбиває клята, мене зробила хворою
вона.
А я так мрію знов на ноги стати, щодня про це я Господа молю,
добро щоб мало змогу проростати,
щоб мир прийшов до мене — все зроблю!
ІІ місце присуджено есе «Незалежність», автором
якого є головний спеціаліст Управління персоналу та мобілізаційної роботи Т.Мєнакова.
НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
Нажаль, перший День Незалежності України
24 серпня1991 року я майже не пам’ятаю. Мені було тоді лише 9 років. Згодом, коли минув час, і я подорослішала,
то сприймала нашу незалежність
як річ, яку ти маєш, і взагалі про це не замислюєшся.
Вперше я зрозуміла,
що означає жити в рідній незалежній Україні лише у 2014 році, коли відчула,
що можу її втратити.
Саме тоді я побачила невідомий мені стяг на будівлі міськвиконкому свого рідного,
як я вважала, навічно українського міста.
Ми
сиділи наче ті мишенята посеред купи блок-постів. Інколи вдалечині було чутно гуркіт вибухів та стрілянину. І тільки вночі якісь герої-патріоти перефарбовували автобусні зупинки у жовто-блакитний колір.
Особливо
гостро я відчула свою безправність,
коли у 6 годині вечора зателефонував батько: "Доню, ти тільки не хвилюйся,
зі мною все добре, я буду ночувати в підвалі нашого міськвиконкому, в мене заберуть
зараз слухавку, я не можу більше розмовляти,
завтра вранці обіцяли відпустити".
Це була найдовша ніч у моєму житті, хвилини тягнулися,
наче вічність.
Коли нарешті наступив ранок і я побачила батька,
на ньому були синці. На моє запитання "що сталося?" він сумно промовчав.
Тільки згодом я дізналась, що його вдарили прикладом гвинтівки і біля ніг випустили набій так, що гільзи летіли йому в обличчя, тільки за те, що він сказав:
"навіщо ви сюди прийшли?
я вас не кликав мене захищати".
В
моїх спогадах навічно залишаться ті сльозні хвилини щастя, коли в рідному захопленому місті я чула крики молоді вночі "СЛАВА
УКРАЇНІ!", а з іншого боку вулиці відповідали "ГЕРОЯМ СЛАВА!". Це були поодинокі випадки,
але як вони вселяли надію, надію в те, що ми обов’язково переможемо!
Як
же я вдивлялась в будинки
в пошуках українського
прапору, коли від’їжджала
до Києва. І коли я його нарешті побачила,
такого одинокого, але як же гордо він майорів
на сонці, то відчула справжнє полегшення:
"я в моїй рідній Україні,
я вдома".
Українці! Щоб там не було, як би важко нам з вами не жилося, все можемо ми змінити в своїй рідній Україні.
Вона у нас одна, і втратити її ми не маємо жодного
права. Світ нас не зрозуміє,
а Господь не пробачить!
ІІІ місце – вірш «Моя Україна!», який склала
головний спеціаліст відділу клірингових розрахунків Департаменту міжбюджетних
відносин видатків місцевих бюджетів І.Легенко.
Моя Україна!
Я, донька славної країни!
І гордість душу окриля.
Бо тільки мій народ єдиний
Віддасть за неї і життя!
За неї - йшли ми на майдан,
За неї - згуртували світ,
І тільки
вороги лютіли,
Коли Вона єднала всіх.
Козацький дух у немовляті,
І незважаючи на
те,
чи він грузин, чи ассірієць,
Він теж козак, бо тут росте!
І не за ради нагороди
Жизневський, Нагоян
Життя віддали за Вкраїну,
Коли запроданець тікав.
Тікали вороги,
І тільки вірні їй сини
Живцем горіли на майдані
Під шквальним снайперським дощем…
Завмер весь світ,
а Ти стояла
І з жалем в небо відпускала
Найкращих їх, своїх синів.
Краса твоя і дух незламний -
Це сила, велич навіки!
А ми твої сини і доньки
З тобою разом назавжди.
А 25 лиш чверть століття,
І ти така ще молода.
Я бачу в снах,
Як ти рідненька - соборна, вільна, неподільна!
І це моя, моя країна.
Це наша славна Україна!
Номінація «Есе» серед працівників Головних управлінь
Державної казначейської служби України (ГУ ДКСУ) місця розподілилися таким
чином.
I
місце – есе «Пісенна доля України», автором якого є головний спеціаліст
відділу видатків, мережі та зведених показників бюджету ГУ ДКСУ у
Волинській області Г.Лобарчук.
Пісенна доля України
Волинський краю дорогий,
Для мене був колискою...
Пісню “Волинь моя” Степана Кривенького по-праву вважають народною. Скільки себе пам`ятаю, люблю
співати українські народні пісні, і
часом здається, що все моє життя - наша українська пісня. Невеличка сільська
хатина, де пахне свіжоспеченим хлібом. На стінах ікони, прикрашені вишитими
рушниками, біля мого ліжечка картина з орнаментом Петриківського розпису та
словами пісні “Чорнобривці”. Я любила розглядати ці квіти, від них
віяло теплотою людської душі. Зачаровано слухала, як бабуся журливо співає “В
кінці греблі шумлять верби”, дідусь - веселої “Марусю, ти Марусю”, мама - “Ой, я маю чорні брови” та колискові меншим братикам, тато - “Ой, на горі та женці
жнуть”. Змалку батьки навчили мене поважати старших і з
особливою шаною ставитись до хліба, бо він — Святий, і
якщо випадково окраєць хліба падав додолу, піднімаючи його цілували, щоб і
надалі Бог благословив на хороші врожаї жита і пшениці. “Найважливіше - Мир на Землі і хліб на столі”, - казали вони.
І хоча на той час у нас був “Союз нерушимых республик свободных” в моєму селі дотримувались споконвічних традицій: на
Різдво неодмінно була кутя, на Василя з радістю зустрічали хлопчиків, які всіх
вітали з Новим Роком і щедро засівали хату зерном, напередодні Великодня господині пекли паски та ковбаски, а діти з
нетерпінням чекали на крашанки. В школі за ці “пережитки минулого” не одного “викликали на лінійку”, але народні звичаї передавались із
покоління в покоління. В дитинстві у мене була мрія, щоб на Україні люди ходили
у вишиванках, здавалось, що кращого одягу годі і придумати. Мені подарували
сорочечку, на якій рясніла червона калина і я тішилась нею. В багатьох сільських оселях можна було
побачити вишитий портрет Тараса Шевченка, а от “вишитого” Леніна не бачила ніде. Часто можна
було почути, як люди напам`ять цитують твори Тараса Григоровича. Натомість, у школі нас вчили дякувати Комуністичній партії Радянського Союзу за наше щасливе дитинство. Вчителі переконували, що саме про
таку Україну, в якій ми жили, мріяли Тарас Шевченко, Леся Українка та Іван
Франко. Нас вчили любити “великий и могучий русский язык”, але ми все-одно любили свою
мелодійну, солов`їну мову. Люди пошепки один одному
розказували, як гарно співають українських пісень канадці.
Збігав час... Рано відійшли у вічність
мої батьки, в мене з`явилась власна родина, народилась донечка. Навесні 1991 року під час екзаменаційної сесії в
Тернопільському інституті народного господарства була вражена патріотичним
піднесенням студентської молоді. На вулицях міста гордо звучало: “А ми тую
червону калину підіймемо, а ми нашу славну Україну розвеселимо!”. Аж до сліз
душу переповнював дух патріотизму,
почуття віри в те, що мають бути незворотні зміни на краще: Україна
нарешті буде вільною.
І вона прийшла - довгоочікувана ВОЛЯ, в
серпні Україна стала незалежною. Україну визнав світ! Держава має свої символи:
жовто-блакитний Прапор та Герб Тризуб, Гімн “Ще не вмерла Україна!”. Почався новий
відлік часу. Люди вірили в щасливе
майбутнє. Перші кроки даються важко... Затверджено Конституцію країни,
запроваджено власну грошову одиницю — гривню. Народ обрав свого першого
Президента. Ми стали свідками во-істину історичних подій. Незалежність
подарувала нам право голосу — демократію. Поряд з тим за чверть століття ми пережили
чимало потрясінь, найболючіші: Майдан та війна на Сході. І сколихнули Україну
слова пісні “Пливе кача...”, неможливо забути ці
скорботні дні. Найкращі сини та доньки України загинули за її майбутнє, за її
єдність, за волю України.
Я люблю наш рідний край, тут народились
і живуть мої діти, житимуть мої внуки. “Боже, великий, єдиний нам Україну храни!”. Кажуть, що Україна в перекладі “окраїна раю”. Господи, бережи нашу Батьківщину,
нехай Україна насправді стане райським куточком.
Із Днем Незалежності, рідна країно!
Миру тобі і процвітання!
II місцe – твір «Дорога додому» начальника Управління
бухгалтерського обліку операцій з виконання бюджетів – головного
бухгалтера ГУ ДКСУ у Харківській області Н.Маловиці.
Дорога
додому
«На життю - як на довгій ниві», любила говорити моя
бабуся. Я часто згадую цей вислів…
По різному складаються життя людей, переплітаються
різнокольорові ниточки подій, вишиваючи строкаті візерунки долі. І лягає цей
візерунок на полотно у когось - темними і сумними мотивами, у когось – тихо, як
річечка, пливе та випромінює тепло, а у когось - спалахує і виблискує
радісними, сонячними кольорами, виграє всіма барвами веселки. А яке те полотно,
на яке ми переносимо свою долю – чи воно виплетене з чистого білого льону,
вирощеного під яскравим сонцем, витканого дбайливими руками, вистеленого на
зеленій траві та вибіленого чистою річковою водою, чи воно зроблене з пекучої
кропиви, яка виросла при дорозі, забираючи силу і радість всього живого
навколо.
Ми народжуємося, зростаємо в своїй родині, на своїй
вулиці граємо з друзями. Ми знаємо, де найближчі річкові плеса, під яким
деревом ховаються гриби в сусідньому лісі, де можна назбирати стиглих суниць
поблизу села чи міста і де сховатися від літньої спеки під розлогими вербами. І
коли доля закидає нас далеко від рідного дому, ми починаємо розуміти, що
втратили зв’язок з своїм корінням. Бо тільки сила роду, сила рідної землі дає
жагу до життя, дає наснагу працювати. В чужій землі ми починаємо згасати, ми
ніби потрапляємо на оте полотно, яке зроблене з кропиви, і все важче і важче
дається нам кожен рух.
От так склалося і моє життя. Кохання привело мене в
далекі степи Казахстану. Байконур… Далекий і загадковий для багатьох. Сувора
природа, де взимку віють пронизливі вітри, а весна тільки на невеликий проміжок
часу пробуджує землю і та народжує яскраві краплі тюльпанів серед торішнього
сухостою. Потім все, куди сягає око, заповнює зеленим кольором трава. А потім
степ, випалений нещадним сонцем, вкрадається в твоє життя Важко описати
почуття, які охоплюють тебе вдалині від рідного дому. Ти ходиш вулицями міста,
чи гуляєш в степу, навкруг тебе люди, веселі і сумні, високі і низенькі. Вони
так само стурбовані житейськими проблемами, кудись поспішають, чи просто
повагом роблять свої справи. Але поступово ти починаєш розуміти, що випалений
степ, тоненькі деревця, які якоюсь неймовірною жагою до життя тримаються під
сонцем і ніби шукають прихистку під будинками, небо… Одним словом,
все, що тебе оточує, невидимими ниточками вповзає в твою свідомість, торкається
найвіддаленіших нейронів твого мозку і повертається якимось тривожним
відчуттям. Це відчуття охоплює тебе, точить зсередини і поступово отруює
повітря. Ностальгія… Це називається так…
Опинившись вдалечині від України, я сказала собі: отут, в
моїй оселі, буде моя Україна. Тут буде звучати українська мова, тут буде
острівець моєї Батьківщини. Українську мову чутиме моя дитина і засинатиме під
звуки колисанок, які співала мені моя мати. І саме так невидимі ниточки будуть
поєднувати мене і з родиною, і з рідною землею. Друзі чоловіка приходили в
гості, щоб послухати, як дружина їхнього товариша говорить українською і часто
просили «Давай заспівать…». І українська пісня лунала,
розливалася: «Несе Галя воду..», «Горіла сосна, палала…», «Ти казала в
понеділок…». Скільки їх, тих пісень, всі не перелічиш, і не переспіваєш в один
вечір. І бачила я, як з їх натомлених облич спадав смуток і труднощі пережитого
дня, і частинку отого тепла, яке дає українська пісня, вони несли з собою.
Отак линули тижні, місяці і роки. Зростав наш синочок,
щебетав дитячим голоском, підспівував мамі. А повернення під рідне небо було
лише далекою мрією. Хто не мав розлуки з рідною землею, той так гостро не
відчує радість від можливості повернутися до неї. «На життю - як на довгій
ниві», любила говорити моя бабуся. Багато несподіванок трапляється на цій ниві.
От так сталося і в нашому житті. Не забудеться цей день. Не забудеться… З
надією ми дивилися новини, тривожно вслухалися в кожне слово. Отой суботній
вечір запам’ятається назавжди. «Незалежність… Україна… проголошено…». Уривками
фраз спливає в пам’яті випуск новин. Але в свідомості чітко окреслюється
ствердження «Україна незалежна!». Ми з чоловіком подивилися одне одному у вічі
і наші думки злилися. Ми повертаємося в Україну!
День незалежності України. Свято держави. Величне і
урочисте. День її народження. Але для мене, для моєї сім’ї, це, насамперед,
можливість повернутися на рідну землю, можливість виховати тут дітей,
можливість працювати не землі, яку ти любиш.
III місце присуджено есе «Роздуми про
незалежність», яке написала головний спеціаліст сектору надходжень Бердянського
управління ДКСУ Запорізької області М.Кочергіна.
Роздуми про незалежність
У далекому 1991 році Україна здобула незалежність. Минуло
чверть століття і люди все менше вдаються до роздумів, – які б ми були не будь
Україна незалежною і як 25 років незалежності позначились на нашій країні та
кожному з нас.
Свою незалежність український народ
виборював багато віків, тому ми повинні особливо її цінити та передавати своїм
нащадкам незламне прагнення свободи і глибокий патріотизм до своєї батьківщини.
Пам’ятаймо, що українська нація гартувалась у важкі часи, в часи ворожих
захоплень, підступних зрад, мовних пригнічень, репресій, знущань війною,
голодом і поневоленням. Але яка величезна сила нашого народу, бо ми ніколи не
опускали руки, ми боролися. Навіть наш український геній та пророк Тарас
Шевченко колись писав: «Борітеся - поборете», бо сам боровся й нам
заповів. Завдяки нашим пращурам ми стали ще сильнішими та ще мудрішими і
залишаймося як і раніше незламними, непереможними.
Напевно здобувши незалежність у 1991
році ми мріяли, що нарешті станемо вільними, але сьогодні ми маємо боротися за
неї ще дужче. Ми начебто отримали незалежність та не знали що з нею робити,
куди далі йти, були як човен без весел, що пливе за течією, але у невідомому
напрямку. Та взагалі радянський союз розпався, але покоління яке виросло в
ньому, думками там і залишилося. Більшість не знала ані свого гімну, ані гербу,
ані народних пісень, не впізнавали свій прапор. Тобто ми були як човен без
весел, начебто пливе за течією, але куди не відомо. Мабуть тому нація стала
байдужа до всього, нас постійно ділили на західну і східну Україну, бо комусь
це було вигідно, а ми не мали єдності. Ми пройшли тернистий шлях за ці 25
років, «помаранчева» революція дала перший поштовх до єднання. Ми нарешті
зрозуміли, що наша народна сила така велика, що ми можемо здобути те, чого бажаємо.
Але політики нажаль віру народу не виправдали. Знов прийшов розпач та
розчарування.
Я завжди не розуміла чого нам не вистачає для щастя та
чому маючи найкращу природу, найбагатші чорноземи, річки, моря, вдале
розташування, ми живемо у скруті, їдемо за кордон на заробітки, рахуємо
копієчні пенсії, стипендії, зарплати. Мабуть тому «Революція гідності»
вибухнула наче блискавка, бо народ вже втомився так жити.
Мені здається, що зараз ми переживаємо найтяжкий час за
усі 25 років незалежності, в нашій країні війна, захоплена частина нашої
території, страждають та вмирають люди. Але мабуть це найважчий крок для
здобуття тієї справжньої незалежності, для єднання нації, для чіткого розуміння
того хто ми є, чого прагнемо та хто є нашими друзями і ворогами. Саме в цей
важкий час ми нарешті чітко розуміємо що ми є українці. Ми з повагою та
гордістю вбираємося у вишиванки, ми співаємо напам’ять гімн, прапор для наших
хлопців на війні – це найцінніший скарб, а ми усі об’єднані однією метою -
здобути перемогу.
Кажуть що найтемніша ніч перед
світанком, тому я хочу вірити і всім серцем сподіваюся на те, що наша
найтемніша ніч закінчується, та зовсім скоро ми побачимо найбажаніший схід
сонця для усіх нас! В Україні запанує жаданий мир і злагода, бо ми боремося за
безцінне – за свободу, за єдність, за незалежність, за Україну!
Серед третьої номінації – віршів, наданих на конкурс
казначеями ГУ ДКСУ,– журі обрало таких переможців.
I місце – вірш «Я – незалежності
ровесник, Україно!», написаний старшим інспектором управління ДКСУ у Маловисківському районі Кіровоградської області В.Капінус.
Я - незалежності ровесник, Україно,
Я - гордий, вільний наче птах!
Ніколи більше ти не станеш на коліна,
До волі ти пройшла - тернистий
шлях!
Я - незалежності ровесник, Україно,
Я все здолаю, підніму тебе з руїн.
Ти є моя – могутня Батьківщина,
А я твій – вірний син!
Я – син
народу, що так прагнув волі,
Тобі сьогодні незалежних – 25!
Я – вільний, я –
коваль своєї долі!
Я буду жити, щоб країну прославлять!
Нехай живе і процвітає Україна!
Із діда-прадіда тут корені мої.
Тут плин Дніпра і мова солов’їна
І я – господар на своїй землі!!!
II місцe – вірш «Україні», його
автор – начальник відділу надходжень та видатків управління ДКСУ в Іваничівському районі Волинської області О.Дидик.
Україні
Я знала
тебе волошкову,
Заплетену в
коси колоссям…
І слухала,
слухала слово,
Що рідним мотивом лилося.
Я знала тебе
ще щасливу,
Коли синє небо
сміялось,
І радість,
коли навіть злива,
Як гарна
погода сприймалась.
Як пахла
ти хлібом і
цвітом!
Як вміла
ти щиро любити!
Й твоїм
милувалися світом
Твої і
дорослі, і діти.
До твого порога
тулились,
Усі: і свої, і
сторонні,
І сумно калина
журилась,
Й паслись на
лугах тихо коні…
У росах,
у зоряних ранках
Була ти
для мене, як
мати,
Твоїм я
вмивалась світанком.
Здалеку ж
приїду - то
в хату.
До тебе, до
тебе, додому
Хотілось
завжди і усюди.
Неначе
чаклунки, всю втому
Знімали твої добрі
люди.
Я знала
тебе, чуєш, знала…
Повільно й
щасливо йшли роки,
І солодко
в травах я
спала
Допоки, допоки,
допоки…
Допоки не гримнуло
в серці
І круки не крикнули
в небі…
Став хліб твій,
неначе із перцем,
І в хату
ввірвались до тебе.
Оті, що
тулились раніше,
І час
став бридкий, як
потвора.
І край
мій став ніби
чорніший
Від зради,
від бід і
від горя.
Цвіла ти -
тепер лише плачеш.
І пахла ти
хлібом - все
зникло.
Найкращих
синів вже не
бачиш -
Ти їх хоронити не
звикла.
Борись, моя
мамо Вкраїно,
За себе,
щоб знов усі
квіти
Зібрали в
найкращій країні
В віночки
свої твої діти.
Ти ще молода,
та вже сильна,
Моя дорога Україно,
Лишися
квітуча, і вільна,
Хай пахнуть хліба
- не полини.
III місце присуджено твору «Незалежність», що
написаний заступником начальника управління – начальником відділу
Управління обслуговування розпорядників коштів та інших клієнтів ГУ ДКСУ у м. Києві І.Горбачук.
Незалежність
Не має країни без мови,
Без мови народ – це орда,
Байдужа та безпринципова,
Як тісто податна й м’яка.
Ліпи із тієї спільноти,
Що хочеш багатий ділець:
Нав’язуй мету та вигадуй
роботу,
Давай мов сліпому любий
прапорець.
Не може народ бути
вільним,
Якщо він сліпий навкруги,
Якщо він під доглядом
пильним
Тихенько живе без снаги.
Народ український – не
стадо,
Він справжній і має жагу до життя,
Будує він вільну державу
І мріє, щоб в мирі раділа
земля.
Є мова в нас дивна, співоча,
Що лине мов пісня у гай,
Країна у нас –
мальовнича,
Поля та ліси в небокрай!
Країна у нас –
самостійна,
Мов дівчина зріла сама
В домівці своїй все
зробила
Без радника-поводаря.
А поміч із „ братським
залізом ”
Країна моя зупинить,
Віддасть всі борги та з «євровалізой»
Почне по-новому вже жить!
По-новому – це незалежно,
Це з втіленням мрій та
реформ,
Це думки та слово – свободно,
Для всіх діє лише Закон!
Вітаю, моя Україно –
Незламна та нескорена
земля!
Хай знає весь світ про
дивну країну,
Де синє небо та жовті
поля!
Як мати дбає про дитину,
Як вдячне матері дитя,
Любіть, шануйте Україну –
То наша рідна є земля!